Анастасія Халахан народилась 17 січня 1931 року в селі Верхня Бистра Великоберезнянського повіту в багатодітній родині, де окрім неї було ще 8 дітей. Батько родини був інвалідом І СВ, мати невдовзі померла, залишивши дітей сиротами. У 2,5 роки Анастасія зі старшою сестрою потрапили на виховання у сиротинець до о. Авґустина Волошина і його дружини Ірини. Анастасії запам`яталось сердечне ставлення до дітей у родині Волошинів. У дитячому будинку утримувалось 22 дітей, де вони вивчали різні, корисні у їхньому майбутньому житті, науки. Кожного літа діти разом зі своїми названими батьками виїздили на село до Словаччини, де був родинний маєток Волошинів. У березні 1936 року мати Ірина раптово померла. Анастасія осиротіла вдруге. У жовтні 1938 року, коли Авґустина Волошина було призначено прем’єр-міністром Підкарпатської Русі, Анастасія разом із іншими дітьми з притулку їздила його вітати на аеродром, куди він прилетів із Праги. Цього ж вечора юрба «мадяронів» закидала камінням вікна будинку-сиротинця, виступаючи проти цього призначення.

Анастасія пам’ятає, як 11 листопада 1938 року їхній притулок був перенесений з Ужгорода до Хуста через рішення Віденського арбітражу, згідно з яким міста Ужгород, Берегове і Мукачеве відійшли до Угорщини. Запам’яталась евакуація майна і установ з Ужгорода. Родина перебувала в селі Невицькому, поки у Хусті був збудований новий будинок для неї. Діти вже не пішли того року до школи, навчалися вдома. Отець Авґустин часто навідувався до дітей, якими тепер опікувалися сестри Василіянки. Проте вже 15 березня після проголошення незалежності Карпатської України батько Волошин змушений був покинути Хуст, свою родину і виїхати до Румунії, щоб врятувати уряд від розправи угорських окупантів.

Вранці 16 березня батько Авґустин, відправивши в капличці Службу Божу, прощався зі своїми дітьми-сиротами. Це був останній день, коли Анастасія бачила свого батька живим. Наступними днями будинок Волошина неодноразово обшукували угорські солдати, які викрикували: «Повісити Волошина!», «Мотуз йому на шию», – це все закарбувалось у пам’яті маленької Насті. Під час угорської окупації їхнім будинком продовжували опікуватись сестри Василіянки. Анастасія пам’ятає, як 15 березня 1940 року  в Хусті на Замку був вивішений великий синьо-жовтий прапор, після чого жандарми арештовували людей, яких підозрювали в проукраїнських симпатіях. У часи окупації навчалася в Горожанській школі в Хусті, куди їй вдалось поступити тільки з другого разу, мусіла ще рік вивчати угорську мову. В повоєнний час Анастасія закінчила бібліотечний факультет Харківського інституту культури.

Щойно у 1950-х роках Анастасія дізналася, що її батька Волошина вже немає в живих, цю інформацію їй по-секрету передав друг їхньої родини Євген Шерегій. Авґустина Волошина у 1945 році було вивезено в Москву і там закатовано у Лефортовській в’язниці.  

Ще сьогодні пані Анастасія пам’ятає віршик, якого її навчив батько Авґустин: «Українка я маленька, українці батько й ненька, і сестричка, братчик милий на Україні ся родили. Як виросту я велика не забуду горя-лиха, буду браттям помагати Україну визволяти».   

У 70-х роках Анастасії та її названим сестрам Варварі Василисі та черниці сестрі Ользі вдалось віднайти могилу своєї «мамки» Ірини Волошин на старому цвинтарі біля Ужгородського замку. Цей цвинтар був повністю зруйнований радянською владою, а на його місці облаштований музей-скансен. Залишилось лише декілька могил з краю цвинтаря, серед яких могила Ірини Волошин. Кожного року сестри приходять на могилу своєї матері та дають на Службу Божу в церкві в дні народження Авґустина та Ірини.   

Усе своє життя Анастасія Халахан працювала в освіті, деякий час секретарем газети «Молодь Закарпаття», пізніше в обласній дитячій бібліотеці Ужгорода, була її довголітнім директором. Сьогодні мешкає в Ужгороді.

Photos From Archives